Эмерсон ИЛОЙ-АЙЕТ: «Белой вороной себя не чувствую»

— Емерсоне, щось підказує, що у вас за плечима цікава життєва історія…
— Не сказав би, що вона дуже цікава… Мій тато приїхав учитися з Конго в Одесу, де познайомився з мамою. Також у мене є старша сестра. У принципі, все життя прожив на березі Чорного моря. Однак узимку вирішив змінити обстановку, тому поїхав до Львова, щоби спробувати себе в «Карпатах». Зачепився за шанс, підписали конт­ракт. Утім, у моїй ситуації довелося піти в оренду. Зараз виступаю за «Ниву» в першій лізі. Уважаю, що граю за гідну команду для підвищення свого рівня.

— Чому в Південній Пальмірі обрали футбол? Як опинилися у школі «Чорноморця»?
— Усе дитинство бігав із м’ячем, адже подобався саме футбол. У дев’ять років, коли переїхали на нову квартиру, наш сусід, можна сказати, відвів мене у школу «Чорноморця». Моїм першим тренером був Ігор Соколовський (царство йому небесне). Із цього все й почалося.

— Чотири сезони ви провели за одеситів у чемпіонатах U-21 та U-19…
— Пам’ятаю, було непросто перелаштовуватися з дитячого на дорослий футбол, який супроводжується новими вимогами. Правда, мене завжди залучали до матчів дубля, а тренувальний процес часто проводив із головним колективом. Хоча було складно, позаяк у одній команді вимагають одне, в другій — зовсім інше. Доводилося постійно перелаштовуватися, що поступово приносило свої плоди. Проте, в підсумку, вирішив змінити клуб.

— На ваш погляд, чому не вдалося спробувати себе на найвищому рівні?
— Мені тяжко відповісти. Краще адресувати це запитання тренерам. Узимку в мене добіг кінця договір, який не хотів продовжувати. Якби взимку залишився у «Чорноморці», можливо, міг би виступати зараз у прем’єр-лізі. Чи шкодую про свій крок? У жодному разі!

— Проблеми в одеському ФК змусили змінити прописку?
— Справа не у фінансових негараздах. Просто відчув, що мені буде краще змінити команду, щоби рухатися вперед. Переді мною немає жодних заборгованостей із боку «Чорноморця». Ми всі питання владнали.

— Чому взимку обрали «Карпати»?
— Так порекомендував мій агент. Насамперед, там хороший тренувальний процес, як і сам тренер. У Львові сформована молода й перспективна команда. Відтак усе вказувало, що це — найоптимальніший варіант для мене.

— Чия була ініціатива піти зразу в оренду?
— Тренерського штабу та спортивного директора. Юрій Беньо порадив мені піти на такий крок. У протилежному випадку, мене би просто не змогли заявити. А для центрального захисника ігрова практика — хліб.

— Що у цьому контексті говорив наставник колективу Йовичевич?
— Ми розмовляли не лише з головним тренером, а й з генеральним директором Ігорем Дедишиним. Вони запевнили, що розраховують на мене. Проте хочуть, аби я набув досвіду та регулярно виступав. Отож прагну після завершення орендного терміну повернутися до Львова й показати, що я зміцнів, змужнів і став досвідченішим.

— Яким для вас видався дебют у дорослому футболі?
— Відчувається різниця між молодіжною першістю та першою лігою. Усе складніше: самовіддача серйозніша, а швидкості більші. На цьому рівні потрібно завжди бути зібраним і сконцентрованим.

— Виклик до молодіжної збірної не став сюрпризом?
— Іще коли був із «Карпатами» на зборах у Туреччині, мені сказали, що за мною стежить Сергій Ковалець. Відтак, якщо я себе добре зарекомендую, а тим паче підпишу контракт, виклик до молодіжки — реальний. Отож це не було сюрпризом, оскільки для цього були передумови.

— Чому лише тренувалися, а не брали участь у товариських поєдинках?
— Річ у тім, що я потрапив у розширений список. Отож, коли їхав у Київ, знав, що тренуватимуся лише чотири дні. Наостанок відбувся діалог із наставником: він залишився задоволений мною, тому в подальшому все залежить од мене.

— Вибір на користь української збірної — остаточний? Чи не було можливостей захищати честь Конго?
— Конкретних розмов із африканцями не було. До того ж, ніколи не акцентував увагу на іншій збірній, адже все життя прожив в Україні. Отож не збираюся змінювати національність. Можу з упевненістю сказати, що відчуваю себе українцем.

— До речі, Тернопіль відомий тим, що там навчається багато студентів із африканських країн.
— Я — комунікабельний, втім, контактую лише з партнерами по команді. Повірте, у цьому плані я почуваюся комфортно: наш колектив — згуртований і дружелюбний. У вільний час можемо піти в кіно чи кав’ярню. Отож не відчуваю себе білою вороною.

— Як до вас звертаються в команді?
— Мене називають або Емік, або Емі, або ще коротше — Ем. Це залежить од людини та ситуації. Зрештою, нічого проти не маю. Мене все життя так звуть.

— На вашу думку, як гравця основи, чому «Нива» так складно набирає очки навесні?
— Нам нелегко, бо команда нова: ще немає бажаного взаєморозуміння на полі. За цим компонентом нас переважають інші команди. Наставнику ще потрібен час, аби достеменно вивчити можливості кожного гравця. Окрім того, в нас зібрався доволі молодий колектив. Та, попри все, сподіваюся, в матчі з «Гірником» ми покажемо себе з найкращого боку.

— Улітку прагнете повернутися в «Карпати»?
— Авжеж! Навіщо чогось прагнути, якщо стоїш на одному місці? Хочу повернутися до Львова та спробувати себе на вищому рівні.

— Загалом, чи маєте амбіції перевірити свої сили в топ-командах або перебратися до іноземних чемпіонатів?
— Це — моя мрія. Безумовно, жадаю прогресувати та, якщо все вийде, поїхати за кордон у топовий ФК. Окрім того, дасть Бог, іще захищатиму кольори національної збірної.

— Насамкінець, чи не зіштовхувалися з проявами расизму в Україні?
— Не бачу проблем. Намагаюся триматись осторонь негативу та пропускати повз вуха. У команді цього не спостерігається, а те, що відбувається за межами поля, мене не цікавить. Український менталітет іще чекають зміни в плані переконань і упереджень. Головне — в мене є друзі, котрі підтримують мене та не бачать різниці між мною і собою.