Валентин ХОДУКІН: «На моєму робочому столі - портрети двох президентів Азербайджану...»

В українському футболі словосполучення “Валентин Ходукін” не потребує довідок. Колишній завідувач кафедри Львівського інфізу, серед учнів якого “теперішні збірники” Андрій Баль, Володимир Єзерський, Андрій Гусін, успішно втілював свої теоретичні розробки у вітчизняному “Закарпатті”, “Кривбасі”, “Карпатах”. Останні два сезони 67-річний фахівець з Галичини працює в азербайджанському “Інтері”.     
 
 - Валентине Михайловичу, якими шляхами-дорогами вас занесло до Баку?

- Запросив туди перший віце-президент “Інтера”, колишній київський динамівець Анатолій Коньков, йому потрібен був керівник науково-аналітичного відділу. Я саме працював у Кривому Розі, збирався до Львова. Дзвінок Конькова змінив плани... 4 червня цього року президент “Інтера” призначив мене головним тренером. Вважаю, що українські фахівці не вдарили лицем у болото на чужині. Минулий чемпіонат ми закінчили на четвертому місці. До мого приходу “Інтер” перебував на сьомій сходинці...

- Який він, азербайджанський футбол, очима українського тренера?

- Перш за все, гра ґрунтується на високій індивідуальній майстерності. Грубості нема, футболісти не агресивні. Недолік у тому, що лише провідні команди чітко дотримуються тренерських установок. У решти - суцільна імпровізація. Як мовиться, піде гра – рвуть суперника на шматки. Не піде – мучаться...

“Інтер” - одна з найбагатших команд Азербайджану. Опікується нею Міжнародний банк. Але оскільки він не має права бути власником команди, то збирається її продати. Тренувальну базу клуб орендує, має намір збудувати власний стадіон. Всього у чемпіонаті виступає 15 команд. 1 липня з командою їдемо на тренувальні збори в Туреччину. Другий збір плануємо у Бельгії.

- У “східного” футболу своя, особлива ментальність...

- Найголовніше для мене, що азербайджанці – відповідальні, привітні люди. Так, у них свої традиції, ритуали, їх треба поважати. Як й інші мусульмани, мої підопічні моляться п’ять разів на день. Починають робити намаз о шостій ранку, завершують його о 23-й. У день виїзних матчів футболісти моляться три рази. З м’яса не їдять свинини. Буває період, коли від світанку до сутінків місцеві традиції забороняють пити воду. Слава Богу, що в Корані є виняток, це правило дозволяють порушувати, якщо йдеться про людину, яка займається важкою фізичною правицею (до них можна віднести і футболістів). Гравці намагаються розумно поєднувати свої духовні потреби зі спортивним режимом. Як тренер я намагаюся повестися так, щоб ні особисте життя спортсменів, ні футбол при цьому не постраждали.

- Коли в лютому до Баку прилітала українська збірна, ви були на стадіоні?

- Так, зустрічався із Блохіним, Альтманом, колишніми львів’янами Балем, Гусіним, Єзерським, Шустом. Приємно порозмовляли з усіма. Азербайджанці були здивовані широким колом моїх знайомих.

- Кожний тренер зазвичай приводить у свою команду “своїх” людей...

- Зараз я беру з собою в Баку львів’янина Павла Сіренка. Він працював зі мною в Ужгороді, Кривому Розі, з Покорою – в Александрії, з Маркевичем і Гаджієвим – в “Анжі”. Його спеціалізація – тренер-реабілітатор. Павло - прекрасний фахівець. Коли інші ставлять травмованих футболістів у стрій за двадцять днів, Сіренко може це зробити за тиждень.

- Як живуть рядові бакинці?

- Тут спокійніше, не таке бурхливе політичне життя, як у нас. На набережних до пізнього вечора повно людей з дітьми, працюють усі атракціони. У морі б’ють 50-метрові фонтани, курсують прогулянкові катери. Зате болючою є транспортна проблема – по місту неможливо проїхати. Машин тьма, але ніхто не дотримується вуличних правил...

Загалом, країна живе у динамічному ритмі. Потужно розвивається економіка. Тут всі обожнюють колишнього і теперішнього керівників держави. На моєму робочому столі стоїть портрет із зображенням двох азербайджанських президентів - Гейдара та Ільхама Алієвих, батька і сина. Я сам поставив цей портрет, вважав необхідним вчинити це з поваги до азербайджанського народу. Бо бачив, що зробили його лідери у своїй країні...

- Як до вас, представника Заходу, ставляться нові знайомі?

- Старші футбольні функціонери люб’язно кличуть мене “дідом”, а “молодняк” – “аксакалом”. На Кавказі шанують старших людей. А якщо поводитися коректно, - поваги ще більше. При мені 50-річний не закурить, не присяде раніше за мене на стілець, склянку чаю не вип’є скоріше. Навіть президент клубу з його повноваженнями (за плечима у нього університет у Кембриджі) не дозволить собі якоїсь зверхності...

- Найяскравіше враження від Азербайджану?

- З тебе витискають все, що знаєш і вмієш. Прямо так і кажуть: ви повинні залишити тут свій слід. В Азербайджані відчуваєш свою потрібність, ти тут бажаний. Не буду приховувати, мені приємно від того, що за порадою до мене часто звертаються тренери азербайджанської збірної...

- Чи тягне вас назад в Баку?

- Яким не милим для мене є рідний дім, але знову їхати в Азербайджан хочеться. Туди, де є улюблена робота, я готовий їхати будь-коли. Навіть якщо це край світу...

Іван ФАРІОН, Високий замок