1990-й: вболівання за долю національного чемпіонату

У цьому році газета «Український футбол» святкує 20-річний ювілей

1990-й: вболівання за долю національного чемпіонату

За кілька місяців, у березні, наша газета відзначатиме ювілей - 20 років од часу свого заснування. Звісно, ми не могли не підготувати з цього знаменного приводу низку ретро-матеріалів, де спробуємо комусь нагадати, а когось ознайомити з тим, про що писав, чим жив і за що переживав «УФ» у минулому. Розпочнемо з... 1990 року.

Так, я не помилився: фактично наш часопис повинен був святкувати ювілей іще торік, у серпні: саме цього місяця 1990-го в газеті «Молодь України» на двох шпальтах вийшов спеціальний футбольний додаток. До кінця року таких спецвипусків народилося ще сім, і аж потому, з березня 1991-го, «УФ» почав випускатися як окремий тижневик...

Отож, передостанній рік існування тоталітарної імперії, передостанній чемпіонат СРСР. А в нашій газеті тогочасною константною темою була можливість проведення повноцінної національної першості України: що для цього зробити, з ким і як це узгодити, які проблемні точки знешкодити і яку структуру запровадити.

Прочитайте ці рядки - вони аж до щему вражають своєю наповненістю історією. Можу, без зайвого пафосу, стверджувати, що «УФ» гідно вийшов із випробування - функціонувати в такий буремний час.

Подібних друкованих видань у нас тоді було дуже небагато. Повірте.

№3 від 2-го жовтня Є всі умови для проведення повноцінного чемпіонату УРСР (Андрій ЮРЧУК)

«Чи потрібний нам незалежний чемпіонат України? Наші читачі майже одностайно підтримали цю пропозицію. Надаємо слово футбольним фахівцям.

Карло МІКЛЬОШ, президент клубу «Карпати» (Львів).

—Полеміка відносно необхідності проведення футбольного чемпіонату України за участю найкращих команд набуває все більшого розголосу. Наша позиція у цій проблемі ясна: ми її виклали у пресі, в тому числі й у листі до ФІФА. Вважаємо, що проведення такого суверенного чемпіонату є єдино правильною позицією за сучасної політичної ситуації, спрямованої лише на користь українському спорту взагалі, і футболу зокрема.

Перспективну, на мій погляд, позицію зайняли республіканські видання — «Молодь України», деякі інші, які в дусі плюралізму дають можливість висловити свої думки прихильникам різних концепцій. На жаль, не всі учасники дискусії застосовують відповідну аргументацію і коректність. Не дивина окремим «фанатам», коли навіть «Советский спорт» вишукує будь-яку можливість, щоб охаяти наші спроби до самостійності і підкреслити відданість Миколи Фоміних (тогочасний керівник ФФУ. — В.Б.) своїм московським начальникам.

Дивно мені було прочитати в цій газеті від 27 вересня, що наш голова республіканської федерації (а може, це вина «незацікавленого» кореспондента?) не грішить об'єктивністю, наводячи докази проти незалежного чемпіонату УРСР, нехтуючи заради «красного» слівця принципами порядності. Водночас заслуговує уваги позиція Йожефа Сабо, висловлена в цьому ж матеріалі.

Під час перебування «Карпат» у США весною цього року нам часто доводилося відповідати на питання: «Чому Україна не має власного футбольного чемпіонату?», «Чому наша федерація замість того, щоб захищати інтереси українського футболу, так запопадливо підпорядковує їх імперському диктату?» Соромно було нам розповідати, що у нас області, клуби, команди не мають вирішального голосу при обговоренні таких важливих питань, як чемпіонат республіки, участь у міжнародних змаганнях. Чомусь звання чемпіона України десятки років розігрують команди третього-четвертого ешелонів.

Дійсно, Грузії, а тим паче, Литві, важко спромогтися на повноцінний чемпіонат, але в Україні... будь-які варіанти його проведення можливі. І не колись, згодом, як «від душі» радить М.Фоміних, а невідкладно, бо проведення власного чемпіонату для України стане вагомим аргументом для прийняття згодом у міжнародні футбольні організації. Кіпр, Мальта, Фарерські острови — члени ФІФА, а 52-мільйонна держава — член ООН, не представлена у ФІФА та УЄФА всупереч здоровому глузду.

Механізм виходу на міжнародну арену добре відомий. Він веде через створення незалежної Федерації та проведення окремого чемпіонату України, державний суверенітет якої проголошений Верховною Радою республіки.

Хосе ТУРЧИК, президент футбольного клубу «Галичина» (Дрогобич).

—Як на мене, то лише людям, які належно не шанують рідної землі, мови, традицій, може бути байдуже вирішення питання про проведення в Україні національного чемпіонату з футболу. Адже цей вид спорту один з найпрестижніших у світі, успіх в ньому автоматично підвищує популярність всієї нації, держави. Саме тому ми повинні подбати, щоб наші найкращі майстри зміцнювали авторитет рідної держави, Батьківщини.

Мені поталанило, бо і в Аргентині, де я виріс, і в Україні, куди повернувся з батьками після еміграції, футбол дуже популярний, його любить простий народ. На жаль, у нас цю любов народу вміло використовували свого часу апаратники, прикидаючись палкими меценатами футболу. І справжні меценати жертвували власними грішми, а бюрократи розкидалися державними коштами. Тепер, коли ми пожинаємо гіркі плоди багаторічного антигосподарювання у країні, економічна криза торкнулася і футболу. Створення госпрозрахункових клубів, незалежних федерацій є одним із шляхів подолання цієї кризи. Слід врахувати, що новій народній владі важко задовольнити всі примхи футболістів, як це робилося подекуди раніше. Натомість, там, де апарат ще зберігає свою реальну владу, маскуючись «під перебудову», зберігає свій вплив і на футбол. Саме звідти і лунають найгучніші напади на національний чемпіонат. Та ми не повинні забувати, що граємо для свого народу, що ми патріоти своєї Вітчизни, і разом з нею повинні пережити нелегкий період оновлення. Одним з етапів відродження повинен стати і національний футбольний чемпіонат.

На Україні є всі умови для його проведення. Лише надто відчайдушним стає опір тих, хто здавна був противником національного відродження українців. Дійсно, які почуття національної гідності можуть бути в голови Федерації України, коли, гальмуючи реалізацію давно прийнятого рішення про створення в республіці самостійної Федерації, він знає, що рештки його авторитету тримаються лише на адміністративних важелях, усвідомлює і те, що його аргументи «шиті» білими нитками, розраховані на малопоінформованих уболівальників, а тактика зволікання і перекручування фактів має на меті виграти час.

Звісна річ, керівництво ФІФА заздалегідь, тобто авансом, не може дати гарантії, що прийме до своїх лав ту чи іншу федерацію. Це пахло б політичною авантюрою. Адже із статуту ФІФА чітко випливає, що новостворена, самостійна українська футбольна Асоціація за згодою всесоюзної Федерації може стати повноправним членом ФІФА. Інша річ, що В.Колосков (тогочасний керівник ФФ СРСР. - В.Б.) добровільно не дасть такої згоди, а М.Фоміних її і не домагається, прикриваючись демагогічними сентенціями.

Варто, мабуть, голові Державного комітету у справах молоді, фізичної культури і спорту В.П.Борзову впритул зацікавитися цією престижною справою, яка хвилює мільйони футбольних уболівальників».

№4 від 9-го жовтня Три богатирі на капітанському містку (Юрій БОНДАР)


Стверджуємо це не про билинних героїв, а про людей, які стояли на капітанському містку динамівського корабля, котрий дістався до фінішної гавані першості у гордій флагманській самоті, — Валерія Васильовича Лобановського, Анатолія Кириловича Пузача та Володимира Григоровича Веремеєва. Богатирських здатностей вимагає такий успіх (а ще й неодноразово повторений), граничних затрат фізичної та психічної енергії, перемножених на талант фахівців найвищого ґатунку.

Здавалося б, знають достеменно і суперники-москвичі про того ж Лобановського, його «простецкую» тактику, неодноразово розібрану на кісточки і засуджену з висоти «першопрестольної», все, а, дивись, знову не зуміли нічого їй протиставити, знову залишив їх позаду київський футбольний «порушник спокою». Бо не стоїть на місці, не догматик «Васильович», в чому не раз звинувачували, а навпаки — глибоко творча особистість, уміє бачити далеко наперед, а не зітхати за романтичною минувшиною, де на першому місці, кажучи образно, не пропущений м'яч, а красивий політ голкіпера за ним, хоч і в протилежний кут. Та й честолюбства не займати Лобановському. Характером вирізнявся ще гравцем. «Прима» киян, вже й до збірної запрошували, автор фірмового удару, котрий не всім до снаги й донині, не зійшовся з не менш принциповим у поглядах великим Масловим, грюкнув дверима динамівського клубу. І в першому ж матчі проти киян, уже в складі «Чорноморця», по суті самотужки обіграв вчорашніх партнерів.

Мовчазний, аж ніби відлюдькуватий, Лобановський зажив слави диктатора. Та про неї краще поспитати у гравців команд, які тренував: «Дніпра», який вивів до вищої ліги, київського «Динамо», з яким із 1974-го, збірної, яка з ним ставала призером Олімпіад і першостей Європи. Зішлюся на діаметрально стороннього колишнього спартаківця Хідїятулліна: «Лобановського хлопці не дозволять образити», — сказав Вагіз. Затямте це, «доброзичливці».

Лобановський — найтитулованіший радянський футбольний тренер, найпопулярніший у футбольному світі. За це й відзначений до одного з ювілеїв орденом Трудового Червоного Прапора. Почесна і висока нагорода. Правда, московського колегу, теж відомого, до подібного свята представили до набагато вищої нагороди.

Та втім, хіба в нагородах справа?! Нехай собі зиркають скоса ті, кому не до вподоби прагнення непослуха революціонізувати вітчизняний футбол, поставити його на справжні професійні рейки, що в багатьох відбере сите і спокійне кабінетне життя, позбавить управлінських висот. Нехай.

Головне — віра вболівальників, віра і вдячність за зроблене, очікування нових вершин. Навіть незважаючи на те, що Валерій Васильович залишив команду. Не назавжди ж, правда? Адже сказано: Лобановський у відрядженні. Від київського «Динамо»...

Та й команду він залишив на надійних людей, які сьогоднішній успіх по праву поділять з ним. У Бердичеві вболівальники зі стажем досі мрійливо згадують, як непоступливо, вперто торував шлях до воріт суперників Толя Пузач, нападаючий місцевого «Прогресу», нагадуючи манерою гри сьогоднішнього улюбленця фортуни Скілаччі (а може, то італієць нагадує нам про юність Пузача?). Хіба ж міг талановитий юнак з Житомирщини не потрапити до київського «Динамо»? Та міг, звичайно. Але добре, що потрапив і забивав (у тому числі й відомому «Селтіку»), і чемпіоном країни ставав, і в першості світу участь брав. Та так і залишився з командою. І довгі роки тренував динамівців, залишаючись на других (а втім, як подивитися) ролях. Анатолій Кирилович сьогодні новий старший тренер «Динамо», не приховує, що концепція гри Лобановського — це і його концепція.

Володимир Григорович Веремеєв — третє покоління колишніх динамівських футболістів, що репрезентують сьогоднішній штаб київського клубу. Йому з товаришами випало підкорити під керівництвом старших колег найвищі вершини «Динамо». Яскравий самобутній гравець, він був неперевершеним диригентом, досягаючи бажаного, перш за все завдяки інтелекту, чіткому розрахунку. Заслужений майстер спорту, заслужений тренер УРСР. Інтелігентна, врівноважена, трохи іронічна людина. Ці риси не раз ставали при нагоді у напружені хвилини довгого турнірного шляху. Адже обов'язок начальника команди бути не просто начальником, а й створювати умови для того, аби гравці на полі поменше думали про негаразди за його межами.

А тепер скажіть — то богатирі чи ні, ці троє з «Динамо»?».

№5 від 30-го жовтня Аргументи без емоцій

«Відкритий лист голові Федерації футболу України тов. Фоміних М. Ф.

Вельмишановний Миколо Федоровичу!

Начитавшись останніх Ваших інтерв'ю про. вболівання за долю українського футболу і шляхи до його дальшого процвітання, уже вкотре подумав, як Ви і очолювана Вами команда вміло і з високим професійним хистом затуманюєте серця та душі мільйонів людей України, а водночас і численних прихильників українського футболу в світі.

Запропонована республіканською федерацією футболу структура проведення чемпіонату УРСР до 1994 року, створення так званої суперліги на всесоюзному рівні — це нова авансцена, щоб зберегти за будь-що залишки футбольної командно-адміністративної машини, яка наплодить нових ділків від футболу, ощедрюватиме надалі з народної кишені суперкоманди, які врешті відмовляться од свого непрестижного національного чемпіонату, і вже не допоможуть ніякі закони і декларації навіть тоді, коли республіка дійсно стане суверенною і незалежною державою.

І знову все буде зроблено штучно, неприродно, все купуватиметься і продаватиметься, тоді, як доля самого футболу нікого особливо не хвилюватиме. Ось чому, маючи футболістів більше, ніж деякі країни населення, ми ніяк не можемо дорівнятися їм за класом майстерності. Злоякісні пухлини поставили нас на межу футбольної катастрофи.

Для прикладу, 150-мільйонна Росія представлена у найвищому футбольному ешелоні однією-єдиною командою — волгоградським «Ротором», який ледь животіє у вищій лізі.

Звичайно, організація національного чемпіонату сама по собі не гарантує негайного прогресу українського футболу. Труднощі будуть, ще й немалі. Але треба нарешті визнати, що як би не підфарбовували існуючі союзні і республіканські структури, вихід є лише один — повна незалежність українського футболу від бездонного Всесоюзного футбольного відомства, яке не гребує ніякими методами, щоб продовжити свої блага.

У своєму інтерв'ю «Правде Украины» за 11 жовтня ц. р. Ви зауважуєте «але ми будемо тільки раді конструктивним ініціативам, спрямованим на консолідацію всіх здорових сил, зацікавлених у процвітанні українського футболу». І тут же, після таких чудових слів, летить до Львова за Вашим підписом попереджувальна телеграма: «Просим не командировать руководителей тренеров футбольных команд никакие мероприятия без официального вызова Федерации футбола СССР и Украины». Відчуваєте задуху закріпачення: не стати, не відступити, не друкувати, не дозволити тощо.

Оце Вам і вся консолідація здорових сил в ім'я майбутнього українського футболу.

У цих же «аргументах» на сторінках «Правды Украины» Ви звертаєтесь через газету обговорити на місцях запропоновану структуру національного чемпіонату і приїхати до Києва з готовими пропозиціями. Але у листі за 10 жовтня, адресованому голові Львівського облспорткомітету, на розширене засідання виконкому Федерації футболу України викликаються чомусь лише двоє представників Львівщини — головні тренери команд «Карпати» і «Галичина». А де ж керівники провідних футбольних клубів, які фінансують ці команди, інші спеціалісти львівського футболу? Надзвичайно дивним чи загадковим виглядає те, що на найвідповідальніші футбольні збори року в республіці не запрошено голови обласної федерації, через яку найбільше акумулювались громадські процеси, що спонукали Вас хоч до якоїсь, але реорганізації футбольної справи в Україні.

І, нарешті, Миколо Федоровичу, останнє. Даючи інтерв'ю «Советскому спорту» за 27 вересня 1990 року, Ви ввели в оману багатомільйонну читацьку аудиторію, зіславшись на те, що на засіданні виконкому з участю голів обласних федерацій ніхто не висловився на користь негайного проведення окремого національного чемпіонату України.

Даруйте на слові, але Вам, як першому керівникові республіканської федерації, це ніяк не личить. Передані в ефір по Українському радіо фрагменти мого виступу, репортаж у газеті «Радянська Україна» за 25 серпня 1990 року «Футбол — гра командно-адміністративна», найкраще засвідчили, що й про що говорив автор цих рядків на засіданні виконкому.

Я обійшов би мовчанкою цей факт, але явне перекручення на сторінках центрального спортивного видання моїх слів змусило мене внести ясність, щоб не виглядати отаким собі «Іванушкой» в очах громадськості. І пригадався чомусь мені пленум федерації футболу України 16 червня, коли Ви не дали мені висловити до кінця думку народних депутатів Львівщини про український чемпіонат з футболу 1991 року. А потім, коли Ви спробували зачитати для обговорення проект Статуту Національного олімпійського комітету України і вже після першого абзацу через наголоси Вас змушений був виручати представник Волині, я, повірте щиро, на відміну од Ваших близьких колег по пленуму, червонів найбільше.

Очевидно, щось подібне трапилось і 23 серпня на засіданні виконкому. Я був єдиним серед учасників, як і на попередньому пленумі Федерації, хто виступав українською. Оскільки на згаданому засіданні був відсутній перекладач, тому й вийшло оте фатальне непорозуміння, яке завело в оману союзного читача.

Вельмишановний Миколо Федоровичу!

На закінчення хотів би додати, Ви першим осмілились зафіксувати, що до 1994 року про ніяку футбольну суверенність української держави не може бути мови. Знаєте, навіть знаменитий пророк Гаврило з Комарно — і той не наважується передбачити такої майбутньої далі, яку нарекли Ви і Ваша команда.

І все ж свято вірю, що здоровий глузд мусить перемогти. І врятувати український футбол від самознищення. Лише повноцінний, суверенний за участю всіх команд національний чемпіонат приведе Україну до рангу великої футбольної держави світу, реалізує споконвічну мрію українського народу бачити свої команди серед грандів футболу, який воістину став на Україні національним видом спорту. На це ми маємо право, в це віримо і за це маємо боротись!

Просив би лист долучити до протоколу розширеного засідання виконкому Федерації футболу України 31 жовтня 1990 року.

З повагою
Іван САЛО, голова федерації футболу Львівської області».


Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»

Материалы по теме
Интересные факты
Комментарии
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.