Іван ІВАНЕНКО: «Поки граєш - суддів не збагнеш!»

Розмова з членом виконкому Бородянської районної федерації футболу, колишнім арбітром

Иван Иваненко
© Иван Иваненко

Іван Петрович Іваненко, здається, у бородянському футболі був завжди. У складі «Машинобудівника» скоряв не лише обласні вершини, а й був серед тих, хто вперше в історії привіз на Київщину Кубок УРСР. Став першим в історії Бородянщини арбітром, який судив команди майстрів всесоюзного рівня.

Згодом неодноразово отримував грамоти Федерації як найкращий в області директор спортивних споруд. Останнім часом працював членом виконкому Бородянської районної федерації футболу, керівником суддівського корпусу.

Грамот і медалей має багато, але все ще горить бажанням бути не просто в епіцентрі футбольних подій, а поширювати улюблену всенародну гру там, де про неї можуть хіба що мріяти. Напередодні свого 60-річчя, котре Іван Петрович святкуватиме 19 грудня, ми поговорили з ним про справу його життя — футбол.

«Судити почав пізно. Але за чим шкодувати? Я ж грав!»

— Іване Петровичу, коли для вас почався футбол?

— У ранньому дитинстві. Грав зі старшими, дивився футбол, щойно випадала нагода. Тоді, у післявоєнні роки, розваг було небагато. Та й не до них було. Ще школярем я почав грати у районних змаганнях, і пішло-поїхало. Навіть в армії з футболом не розлучався — поки служив у Москві, став чемпіоном тамтешнього Кунцівського району. А повернувшись, почав грати за районні колективи. Нашу команду екскаваторників було створено наприкінці 70-х, а вже за рік-два вона почала привозити на рідне підприємство обласні нагороди.

—Свого часу ви стали у складі бородянського «Машинобудівника» володарем Кубка УРСР, а потім перейшли в арбітраж і першим із Бородянщини працювали на матчах команд майстрів. Футболіст розуміє суддів?
—Поки граєш — суддів не розумієш. У тебе свої завдання, у них — свої. Але можу сказати: чим вищого класу гравець, тим менше він перейматиметься роботою арбітра і тим більше слідкуватиме за собою. Нас саме так учив Віктор Степанович Жилін. Завдяки великій школі в «Машинобудівнику» ми всі стали особистостями. До речі, серед бородянських гравців молодшого покоління, котрі виростали поруч із нами, таке ж ставлення було. Ось і Андрій Баранівський, погравши у Росії та Польщі, завершив кар'єру і думав, що далі робити. Я порадив йому звернутися в обласну суддівську колегію. І — справа у нього пішла. Пройшов усіма сходинками, не оминув ані нижчих ліг, ані дитячих змагань. А нині є асистентом арбітра прем'єр-ліги, судив цієї осені матчі «Динамо» і «Шахтаря». Не було б цього без правильного розуміння футболу.

—Помилки гравців тренери, здебільшого, обговорюють на командних розборах, а от помилки суддів — на прес-конференціях. Це правильно?
—Звісно, ні. І, повірте, тут знову спрацьовує правило: «чим вищий клас, тим менше претензій». У низовому футболі, може, гроші крутяться менші, але емоцій та сварок куди більше. Для нашого покоління працювати у футболі означало прилучитися до прекрасного світу. Пам'ятаю, з якою повагою я дивився на тих, чиєю грою захоплювався у дитинстві. У нинішнього покоління немає авторитетів, на жаль. А досягають вони куди менше за попередників.

—Ви спершу відбулися як футболіст, а вже потім, маючи далеко за З0, почали судити. Було важко?
—Свої мінуси були, звісно. Але пишаюся тим, що в 36 років зумів у складі «Машинобудівника» виграти Кубок УРСР. То було найвище досягнення в історії футбольної Київщини, і можна сказати, що йшов у суддівство не з порожніми руками. Адже коли людина грала, а потім почала судити, вона розуміє обидві сторони. У мене були хороші вчителі — Кирсанов, Качар... Працював разом із Тютюном та Кривошеєм. Солідно поїздили Україною — від Керчі до Івано-Франківська. Закінчив із суддівством 1990 року — почав займатися командою «Урожай» (Бородянка). Її ми задумали створити на базі колгоспу-мільйонника, голова якого Анатолій Ігнатов ішов назустріч прогресивним ідеям. За короткий час здобули авторитет у змаганнях обласного футболу. Серед хлопців, котрі грали тоді під моїм керівництвом, були Баранівський, Бич, Орєхов. Треба ж такого — усі в суддівстві відбулися (сміється. — Прим.авт.).

«Мрія — виростити дітей здоровими, культурними і без шкідливих звичок. Футбол у цьому здатен допомогти»

— Іване Петровичу, ви як тренер на громадських засадах навчали футболу школярів Луб'янки. Раніше допомагали здвижівським дітям. Не мені вам розповідати, що залучати до спорту дітей з віддалених сіл не так легко. Здавалося б, для чого вам цей тягар?

—Так, це нелегка справа. Але, можу сказати точно, — справа потрібна. Торік у селі Здвижівка з успіхом пройшов «Кубок чотирьох». Радує найбільше те, що ці діти, в яких навіть майданчика облаштованого ніколи не було, з величезним інтересом та ентузіазмом поставилися до футбольних змагань. Приємно, що захоплення й завзяття було не лише до початку змагань, а й після них. Хлопці прийшли, тиснули мені руку, дякували за турнір і запитували, коли ж ще буде у них футбольне свято. Як справа справді потрібна, «Кубок чотирьох» для віддалених сіл Бородянщини повинен жити. Це маленькі села, неподалік Києва, але в них футболу справжнього там раніше не бачили. Звідси й наше завдання — залучити до футболу якнайбільше сіл.

—Які головні завдання таких турнірів та тренувань?
—Із власного організаторського й тренерського досвіду можу сказати: найважливіше — залучити дітей до спільної справи. Адже футбол — це не лише гра. Це здоров'я, це культура, це дисципліна. За час своєї роботи в футболі я перетинався з багатьма людьми, котрих можу назвати авторитетами. Скажімо, наставником нашого «Машинобудівника» був Віктор Степанович Жилін, заслужений тренер України. Саме від нього, напевно, взяв я ось цю «жилку» роботи з дітьми. Мав спрацювати і певний педагогічний момент: моя дружина Людмила Іванівна — вчителька, цим же шляхом пішла й наша донька Юля. Тому справді хочеться передати якийсь позитивний досвід дітям. Адже хтось із них може заграти в футболі, інші обов'язково стануть хорошими людьми.
У Луб'янці в мене займалися 18 дітей. Умова була тільки одна — юні футболісти мають позбутися шкідливих звичок. Для мене їхнє здоров'я — головне. Тому що цигарки й випивку треба відсувати, якщо справді хочеш ступити на футбольне поле. Через це навіть довелося попрощатися з кількома хлопцями. Тут потрібна принциповість: здоровий спосіб життя та шкідливі звички — несумісні речі.

«Школа суддівства — необхідна справа»

—Ви і нині, майже у віці 60, нерідко проводите футбольні матчі як суддя. А чого не вистачає сучасним арбітрам?

—Проблема — у відсутності школи. Не станеш пілотом без теорії та практики. Так само і арбітром не станеш. Саме тому здавна говорив — потрібно заснувати школу суддівства. Адже для підготовки футболістів є ДЮСШ, спортінтернати, клубні академії. А от про підготовку арбітра так не піклуються. Як голова суддівського комітету районної федерації я особливо чітко це розумів. Радий, що в підсумку з'явилася обласна суддівська школа Качара. Мені свого часу пощастило. Завдяки хорошій роботі федерації я отримав уже після виступів у складі «Машинобудівника» змогу спробувати свої сили у суддівстві. При таких метрах обласного арбітражу, як Тютюн, Балакін, Кривошей, я двічі ставав найкращим суддею року в області. Від покійного Кирсанова ми, тодішнє покоління, отримали як естафету порядність в арбітражі. Я судив матчі союзних команд майстрів. Працював і на міжнародних іграх — у Баришівці з індійцями, в Білій Церкві з «Хемі» (Лейпциг) та в Бородянці, коли «Система-Борекс» приймала ФК «Рига».

«Буде в кожному селі по футболісту — ось уже й збірна району...»

—На Бородянщині два роки тому з'явилася своя районна федерація футболу. Що можна сказати про її головні завдання?

—Моє бачення — щоб ставлення до цього було не як до професії, а як до улюбленої справи. От коли є таке завзяття, є інтерес — тоді буде й результат. Щойно з'явився ветеранський комітет — і ми виграли Кубок області. Особисто я мрію відродити колишній рівень організації дитячого футболу. Адже якщо в кожному селі взяти по одному здібному хлопцю — ось вам уже й збірна району. Є в нас нині хороший чемпіонат району серед дорослих команд. Знаємо і свої проблеми. Але можу сказати одне — якщо є робочі руки, то й робота буде. От у нас є села, які зовсім недалеко від Києва. Там немає особливих футбольних традицій, немає майданчиків та стадіонів. Але є діти, які палають бажанням займатися футболом, і є професіонали своєї справи — керівники цих сіл. Ось там уже ведуть підготовку до того, щоб зробити майданчик, знайти можливість поставити стадіончик. Це дуже похвально. Отже, можемо!

—Районний футбол на Бородянщині вже має і дитячі турніри, і дорослі. Це все робота...
— Але вона потрібна, чи не так? Отже, ми будемо її робити. Я от у житті переконався, що друзі — найголовніше. Я люблю говорити правду. А найцінніше: є люди, які це терплять і не ображаються. От із такими можна й великі діла робити...


Артур ВАЛЕРКО, газета «Український футбол»

Автор — Тишура Александр, Sport.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Интересные факты
Комментарии
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.